Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами. (“Ворошиловград”)

Пілотом стати начебто не мріяв, хоча як знати. Але став письменником. Зараз би можна було написати про найвизначнішого діяча літератури сучасності, але не будемо. Нехай наступні покоління судять. Ми не судимо. Просто говоримо з українським письменником, поетом та музикантом Сергієм Жаданом в шоу “Санден”.

У мене було щасливе дитинство

Я все життя живу на кордоні. Народився на українсько-російському кордоні, на Луганщині. Із 17 років живу у Харкові — фактично теж прикордонне місто. Для мене кордон — це не просто якась абстракція або матерія. Це річ, яка зримо, предметно присутня завжди в полі зору, у твоїх реаліях, у тій системі координат, у якій ти перебуваєш. Живучи в прикордонних умовах, ніби постійно перебуваєш у цьому транзитному стані.

У мене було щасливе дитинство. Я хотів читати — батьки купували мені книги. Я хотів займатися собою — вони давали цю можливість. Звичайно, виховання і школа були, але вони не тисли, не заганяли тебе в якісь рамки, а скоріше навпаки давали можливість для самореалізації.

Насправді, я багато писав про своє дитинство. Це давало можливість деяким критикам звинувачувати мене в ностальгії за Радянським Союзом, хоча про нього зовсім не йшлося. То було про моє персональне відчуття та бачення світу. Коли тобі сім, ти не думаєш, чи живеш ти у Радянському Союзі, чи в “антирадянському” Союзі.

Коли тобі сім, ти не думаєш, чи живеш ти у Радянському Союзі, чи в “антирадянському” Союзі.

В одинадцятому класі я вважав себе поетом

У восьмому класі я зрозумів, що хочу писати вірші. В одинадцятому вважав себе поетом. У мене вже тоді були перші публікації. Думав, що я — хороший поет, проте це швидко минуло.

Прозу намагався писати ще зі шкільного віку. Але якщо серйозно — то з 2000-го року. Перша спроба була невдала: роман я так і не дописав. У 2001-му році я потрапив до Відня на рік. Там написав свою першу прозову книгу — “Біг Мак”.

Мені завжди було важливо, працюючи із якимось матеріалом, дуже обережно ставитись до нього. Не йдеться про якусь цензуру. Це не про обмеження. Скоріше про те, щоб завжди була можливість твоєму герою потім поглянути у вічі; щоб твій персонаж потім міг тобі подати руку. Такий у мене критерій.

Мені завжди було важливо, працюючи із якимось матеріалом, дуже обережно ставитись до нього. Не йдеться про якусь цензуру. Це не про обмеження.

Мені страшенно пощастило, бо я приїхав до Харкова у 17 років і на той час знав людей із місцевого літературного середовища. У мене є тітка — Олександра Ковальова. На відміну від мене, вона — справжня письменниця, член Спілки письменників України. Із дитинства тітка вводила мене у ці всі літературні харківські кола. Я знав письменників, поетів, бачив їх виступи.

Література позбавляє зобов’язань

Мою впевненість формує любов до того, що роблю. У мене немає такого, що, скажімо, з восьмої до другої я — письменник, а потім ні. Література дуже фантастична, вона позбавляє від будь-яких зобов’язань. Все, що мені потрібно для творчості — наявність вільного часу. Якщо сидіти і чекати, поки до тебе прийде та постукає муза, то можна просидіти ціле життя.

Якщо сидіти і чекати, поки до тебе прийде та постукає муза, то можна просидіти ціле життя.

Ментальна прірва не проходить по лінії фронту

Говорити про історію в умовному способі — невдячне заняття. Я завжди згадую весну 2014-го року, коли все це можна було зупинити, не допустити розвитку найгіршого сценарію. Безперечно, відповідальність має лежати на громадянах із обох боків. У цій ситуації скидати всю відповідальність із себе не треба.

Для мене повернення Донбасу — це повернення тих людей, які далі хочуть жити в Україні. Оця ментальна прірва, що є між людьми, які обирають російський мир, та тими, що знаходяться в іншому таборі, доволі не видима, вона не проходить по лінії фронту. У нас є також люди, що пов’язують себе ментально із Росією та з путінською зовнішньою політикою. Вони перебувають тут, з нами. Ми з ними живемо далі, знаходимося в одному політичному, економічному, соціальному, культурному та інформаційному полі.

Під час війни важко вести діалоги. Я не бачу бажання ні з нашого боку, ні з боку цих людей. Проте це не означає, що не варто намагатися. Щоб у нас після завершення війни не було передумов для початку нової. Ми ж хочемо, щоб у нас була якась країна з єдиним суспільством. Але якщо ми більше хочемо робити вибірку громадян, то ніякого діалогу і не треба. Правда, я не впевнений, що така країна матиме якесь майбутнє.

Під час війни важко вести діалоги. Проте це не означає, що не варто намагатися.

Українська революція за великим рахунком не досягла своєї мети. Питання залишаються відкритими. Далі все залежить від нас: чи буде щось змінюватися в країні, чи ні.

Насправді, все змінюється, але занадто повільно та точково. Думаю, люди, які три роки тому вийшли на площу, очевидно, хотіли не якогось косметичного ремонту в країні, не заміни одного президента на іншого. Вони хотіли зміну системи. А система поки не змінилась. Ми ходимо по колу, але ходимо, не зупиняючись. Не видно великого поступального руху. Але у мене немає песимістичного погляду на ці речі. Найважливіше, що змінюється — це люди, загалом суспільство. Ти дивишся на людей і розумієш, що у них змінилася повністю система розуміння світу, система відчуття себе в межах країни. Ці люди готові у будь-яку мить вийти на вулиці, якщо це буде потрібно.

Зміни в країні — не завжди зміни вивісок вулиць. Просто змінити прапори або склад Кабміну — не зовсім великі зміни.

Війна кіборгів проти орків

Ця війна взагалі якась дивна. Багато хто її не помічає, багато хто сприймає крізь призму наших змін: вони дивляться по телевізору, що ніби є війна кіборгів проти орків. Така собі комп’ютерна гра, де, з одного боку — наші, з іншого — сили зла. Ти забуваєш про те, що наші постійно перебувають в зоні ризику. Хтось постійно гине. Насправді війна забирає не якихось кіборгів, вона забирає реальних людей.

Насправді війна забирає не якихось кіборгів, вона забирає реальних людей.

Коли ти починаєш ставитись до людини як не до частини маси або електоральної одиниці, а до людини з іменем, прізвищем та біографією, то є велика ймовірність того, що в цій людині ти побачиш щось для себе нове.

Поговоримо про “Ворошиловград”

Там є не відчуття війни, а відчуття соціальних катаклізмів. Там показано ненормальність, неадекватність всього. А будь-яка соціальна неадекватність, ненормальність рано чи пізно призводить до катаклізмів. Іноді це просто зміна курсу країни, іноді — зміна президента, а іноді — революція, яка торкається основ.

У нас із Ярославом Лодигіним, з яким ми готуємо кіно, був варіант продовжити сюжет “Ворошиловграду” до червня 2014-го року. У містечко, в якому відбуваються події роману, мала увійти українська армія, звільнивши його від сепаратистів. Але там занадто багато можливостей для політичної, ідеологічної кон’юнктури. Не хотілося цього робити. Це історія, яка чекає свого часу. Можливо, через п’ять років з’явиться “Ворошиловград — 2”. Але зараз пишу іншу книгу. От вона якраз про війну.

Це історія, яка чекає свого часу. Можливо, через п’ять років з’явиться “Ворошиловград — 2”

Любов — як м’язи, як прес

Я весь час намагаюся знайти межі, намацати наскільки її вистачає, де ті кордони, де вона завершується і починається. Це та категорія, з якою важливо працювати. Любов — як м’язи, як прес. Треба качати постійно. Я не говорю про стосунки між чоловіком і жінкою, я маю на увазі любов до цього життя. Можна тренувати душу, почуття, можна над ними працювати. Можна не працювати.