Книжковий Арсенал закінчився, а корисні знання залишилися. Зокрема, у нашому подкасті з відкритої лекції британського письменника та радіоведучого Стюарта Маконі. Він — один з тієї когорти літераторів, яких до Києва в рамках програми «Альтернативний Альбіон» привіз Джонатан Девідсон, керівник Бірмінгемського книжкового фестивалю. На Радіо Аристократи Стюарт розповів про свій шлях від музичної журналістики до літератури, розуміння альтернативної творчості та мандрівку як основу для історичної книги.

Джонатан: Як в твоєму житті відбувся перехід від читача до людини, яка пише?

Стюарт: Я завжди відчував, що література — це моє, в школі багато читав. Але мені було дуже важко прорватися у британський літературний істеблішмент. Прийшов я туди через музичну журналістику. Писав для таких британських видань як Q Magazine, NME, інших рок-журналів і більш глянцевих видань.

Джонатан: Розкажи про твої перші книжки, які ти пропонував видавцям.

Стюарт: Це були біографії рок-музикантів, потім була книжка Cider with rodies (гра слів, яку важко перекласти). Rodies — це люди, які стоять поруч з музикантами і виконують технічну роботу, перевозять та встановлюють обладнання. Тобто люди, які завжди поруч з музикантами.

Джонатан: Хто з британських письменників вплинув на тебе?

Стюарт: Для мене дуже важливими є два письменники — Джордж Орвелл і Джейбі Прістлі. У 30-ті роки Орвелл приїхав до мого рідного міста, Віган, і написав книгу, яка називалася «The Wigan peer» про життя робочого класу. Він писав дуже співчутливо, людяно. А у Джона Бойтона Прістлі є важливий твір для мене, який називається «The English journey». Це не історична книга в класичному розумінні цього жанру, а занурення у різні прошарки населення, підслуховування розмов у пабах, публічному транспорті, відкритість свого слуху до голосів різних людей, дуже проникненний і демократичний стиль письма.

Я ніколи не влаштовую офіційних інтерв’ю

Джонатан: Наскільки я знаю, в своїх останніх книжках ти теж використовував такий метод роботи –– виходив зі свого письменницького стола, подорожував Англією і з того виходили нашарування різних голосів та смислів. Розкажи, як ти працюєш останнім часом.

Стюарт: Я ніколи не влаштовую офіційних інтерв’ю, зустрічей з мером, депутатом. Мені не цікава офіційна лінія партії. Я вдивляюся, прислухаюся у пабах, ресторанах, готелях, інших публічних місцях.

Джонатан: Які ще структури написання книг ти використовував раніше?

Стюарт: В своїй книзі, яка англійською називається «Pies and Prejudice» (гра слів від назви відомого роману «Гордість та упередження»: тут ми маємо «Пироги та упередженість») я писав про свій рідний регіон з позиції людини, яка там народилась, але довгий час жила деінде. Потім повернулась до своїх рідних місць і описує побачене. Цю місцевість можна порівняти зі Сходом України, там теж історично розвинута важка промисловість, а тепер промисловість занепадає, і, відповідно, занепадає дух населення.

Потім в мене була книга під назвою «Hope and glory». Я взяв по одному дню з британської історії кожного десятиліття 20-го сторіччя. Їхав до міста, пов’язаного з подіями того дня. Наприклад, одна глава присвячена битві на Соммі. В один день Британія втратила тисячі молодих людей, ціле покоління фактично. В 1966 році я обрав день, коли Британія виграла світовий кубок з футболу, про що ми, англійці, невпинно ведемо розмови і до сьогодні. Можливо, це показує, що ми схиблені на футболі та взагалі на спорті. З 30-х років обрав день запуску BBC — подія, яка вплинула на світову культуру. Започаткували таке явище, як суспільне телебачення.

Джонатан: Твоя остання книга [The Jarrow March — ред.], яка ще не вийшла друком, побудована цілком на мандрівці, яку ти відтворив –– так звана Джарроуська хода. Може цей день не такий відомий у світі, але він дуже важливий для історії Англії. Чому ти обрав саме цю тему для своєї книжки?

Стюарт: Я коротко розповім історію: ця подія трапилась у 1936 році, коли дві сотні безробітних у місті під назвою Джарроу, на північному сході Англії, протягом 3 тижнів йшли пішки до Лондона. Вони хотіли зустрітися з прем’єр-міністром і попросити врятувати їх від голоду. Їх голод, звісно, не можна порівняти з вашим українським Голодомором, але схожим було те, що уряд ігнорував цих людей.

Пройшовши весь шлях до Лондона, вони зустріли нерозуміння, прем’єр-міністр до них так і не вийшов. Я відтворив цю ходу, йшов пішки тим шляхом, зупинявся щоночі у тих самих містечках, у яких вони ночували. У книзі я проводжу паралелі між Британією 1936 року і Британією теперішньою, яка розділена і збентежена Брекзітом.

Британській культурі традиційно добре вдавалося сполучати альтернативність та популярність

Джонатан: Я читав всі твої книжки і бачу, що за стилем і характером письма ти автор, що ставить собі певні виклики традиціям. Всі твої книжки змушують читача переосмислювати британську культуру. Чи визнаєш ти себе альтернативним письменником?

Стюарт: Так, я можу себе так назвати. Мені здається, що можна сполучати альтернативність та популярність. Британській культурі це традиційно добре вдавалося — від Smiths до Монті Пайтон. Для аудиторії їхні голоси становили альтернативу до істеблішменту, якщо під ним розуміти бізнес, церкву чи якісь інші усталені догматичні інституції.

Наскільки я розумію, ця радіостанція [Радіо Аристократи — ред.] є альтернативною, але це не означає, що вона не хоче бути популярною. Це означає іншу подачу, тональність, звучання, але між популярністю та альтернативністю не існує протиріч. Взяти, наприклад, Radio 6 BBC music, де я працюю. Воно є частиною величезної організації BBC, але має власний голос, який можна назвати альтернативним.

Зараз для створення книг я користуюсь телефоном

Джонатан: Яким чином ти працюєш над своїми текстами, викарбовуєш кожне слово? Як ти перетворюєш нотатки, що привозиш зі своїх подорожей, у книгу?

Стюарт: Під час роботи над книгою “Pies and Prejudice” я загубив свої нотатки і довелося починати все спочатку. Зараз для створення книг я користуюсь телефоном, за допомогою якого можу тепер записувати і голосові повідомлення, і фотографувати, а люди в цей час думають, що я розмовляю по телефону.

Джонатан: Думаю, що такий метод письменництва є можливим не тільки через сучасні технології, а й через те, що ти публічна особа, люди тебе знають. Вони відчувають, що ти готовий слухати їх. Як ти почуваєшся під прицілом поглядів?

Стюарт: Є письменники-сноби, які кажуть, що не сприймають соціальні медіа: «Я можу писати тільки такою ручкою, але її перестали випускати в 20-х роках. Щороку особисто для мене виготовляють 500 екземплярів» і так далі. Книга про Джарроуську ходу була б неможливою без соціальних медіа, вона зав’язана на спілкуванні онлайн. Щоразу як я приїжджав на нове місце, питав у твіттері місцевих жителей, що б вони порадили мені побачити і куди піти. Весь час я перебував у контакті з людьми.

Інколи це спілкування давало більш глибокі плоди. Мені хотілося зробити те, що не вдалось моїм попередникам під час ходи Джарроу. Тому я спитав у твіттері, чи може хтось з членів Британського парламенту зустрітися зі мною за чашкою чаю. Одразу відреагувала одна членкиня родом з Йоркширу, вона відвела мене до парламенту.

Люди в Україні дуже інтенсивно проживають історію саме зараз.

Джонатан: Ми в Києві вже другий день, зранку в нас була прогулянка містом, нам показували місця пов’язані з важливими подіями в історії Києва, з письменниками, які тут жили і творили. Ми слухали, фотографували і занурювались. Чи хотів би ти колись залишити Англію і застосувати свої творчі методи в іншій країні або місті?

Стюарт: Якщо йдеться про Київ, то так. Україна така велика на відміну від Англії. Є відчуття, що англійська історія вже вивчена, написана в книжках, вона є частиною академічного досвіду. Сьогодні я чув про Київ 10-го сторіччя, радянську Україну, але в мене було враження, що люди дуже інтенсивно проживають історію саме зараз, вони її творять.

  Радіо (А)