Для прощального ефіру Весняних зустрічей Валерія Чачибая обрала особливу людину. Її важко спіймати через щільний гастрольний графік та тотальну зайнятість. Перше сольне інтерв’ю артистки Dakh Daughters і DakhaBrakha — Ніни Гаренецької! Розмову підтримав ювелірний трендсеттер України — SOVA.

Перші кроки в родині «Dakh»

Одна з моїх найулюбленіших вистав Влада Троїцького — “В пошуках втраченого часу”. Мій товариш, який грав з ними в ансамблі, Валерій Гладунець, завжди вмовляв нас з дівчатами прийти подивитися. Нас одразу вразила майже домашня атмосфера невеликої кімнати замість ошатної театральної зали. Тоді ще було обов’язковим знімати взуття, ми ходили в шкарпетках. Стільчики розміщувалися навколо події, а перед глядачем — накриті газетами лави. Коли на сцені відбувалося весілля, тобі наливали трушну горілку, сало, квашену капусту. Якщо ти був голодний після роботи, міг прийти і наїстися».

«Найбільше мене вразила форма фольклору. Це не записана, штучна музика. Зараз ти мало де зустрінеш такі пісні, особливо обрядові. А от під час  весілля це звучить справді круто. Фольклор стає актуальним. Не просто концертом, а життям в тебе на очах. Троїцький дуже класно побудував виставу. Я вийшла в шоці. Не пам’ятаю, скільки разів потім дивилася її».

Ми заспівали гарну ліричну українську пісню, і Влад сказав: “Дівчата, ну співати ви не вмієте”. І ми так трохи були в шоці.

«Вперше поспілкувалась із Владом Троїцьким теж у «Dakh». У нього була до нас пропозиція заспівати на Салоні. Ми погодились. Салон — це творчі вечори. На них збиралися творчі люди: художники, музиканти, режисери, актори, усі. Спочатку просто грала музика, люди випивали вино, усе чинно-благородно. Потім сідали й обговорювали якусь актуальну культурну тему».

«Ми заспівали гарну ліричну українську пісню, і Влад сказав: «Дівчата, ну співати ви не вмієте». І ми так трохи були в шоці. Скільки фестів, скрізь гран-прі. Він пояснив, що ми «слащаво співаємо от фонаря» й самі не розуміємо, про що. Ми ніколи не зазнавалися й були раді навчатися чомусь новому. Ця людина зробила для нас дуже багато».

Про любов до африканского фольклору

«Ми їздили з фольклорним ансамблем на фестиваль до Німеччини. Один з наших перших експериментів — це фольклор із африканцями. Національні костюми, майже голі люди, що тулять свої ритми. Зачаровані ми підійшли до них у своїх вінках, і давай співати українські пісні. З того моменти зрозуміли, що нас більше цікавить не автентичне виконання, а те, як композиція може звучати в новій формі».

«Ти не знаєш людину, не знаєш, як вона відповість на твоє висловлювання. І тут вона робить саме так, як ти хотіла. Це особливий процес комунікації від серця».

Про стосунки у гурті

«У нас переважно жіночій колектив, лише один Марко. Ми дуже довго разом, із самого дитинства. Через це розуміємо одна одну як сестри, навіть більше. Ми всі творимо щось важливе й розуміємо: щоб це зробити, треба мати самоповагу та повагу до своїх близьких. Ми не можемо сваритися через дрібниці».

Так було завжди. Ми ніколи не з’ясовували стосунки. Це неважливо. Важливо те, що ми робимо.

«У Dakh Daughters всі дуже різні і водночас усіх нас єднає незрозуміле “щось”. То інакший світ. Між нам пульсує. А ще мені дуже подобається почуття гумору дівчат».

Про концерти за кордоном

«Треба якось підтримувати імідж країни. Ми давно хотіли в Америку, й було щастям, коли нас помітив американський агент. На наші концерти ходять переважно місцеві глядачі, не діаспора, хоча більшість українців думають інакше. Одного разу з нами в Америку поїхав чоловік нашої Іринки. І він потрапив на концерт у Сіетлі. Після цього вибіг із шаленими очима і криками: “Ви бачили скільки американців у вас на концерті?” Ми його заспокоїли, бо вже звикли до такого».

«Переважно приходять ті, хто нас уже чув, і ведуть за собою інших. Після концертів підходять люди з дуже важливими для нас словами підтримки: “Ви для нас відкрили Україну” й “Ми тепер розуміємо, що Україна не така, як ми думали”».

Про затишок у домі та житті

«Особлива увага приділяється балкону. Влітку це місце для релаксу, тому там мають бути квіти. У мене є чорний кіт та чоловік, якого я люблю. Нам усім дуже потрібна підтримка, якби не наші родини, ми би не досягли й половини. Він розуміє, що це моя місія. Нас немає вдома місяцями, це складно для будь-кого. Коли я приїжджаю додому, мене завжди зустрічає зелений борщ. Це прекрасно. Ти відчуваєш, що на тебе чекають».

Антон Слєпаков з Ірою Горбань купили собі програвач і захопили цим нас. Ми купили аудіосистему, через це навіть сусіди викликали поліцію. Ми винні, було надто пізно.

«Люблю збирати всіх на свята, коли є така можливість. Дуже люблю Різдво та Великдень. Колись у нас була традиція на Великдень писати писанки. У мене вдома лежить жменя писачків та віск. Колись я їздила в Космач, найбільше село в Україні, у школу ремесл Магура. Там ми з друзями й навчилися розписувати писанки».

Фото: Олександра Желєзнова.

Радіо (А)