Весна прийшла: чому ми любимо Воплі Відоплясова
Є гурти легендарні, відомі та популярні. А є знамениті. Від слова “знаменувати”. Воплі Відоплясова народились на світ у 1987-му році. Саме той період ознаменувався гострою потребою українців у появі свого: своєї держави, своєї культури, своєї музики. Без радянського нальоту та шароварщини.
Стріли ВВ потрапили у яблучко. А також – у наші серденька на відкритому ефірі #БольшойФисун. Частували Talisker та Zinka, співав і розказував Олег Скрипка, танцювали всі.
«30 років тому в Україні не було рок-музики, а у нас – думок про планетарні масштаби. Ми збиралися на Академмістечку, на кухні у Юри Здоренка, іноді у Саши Піпи. Потім до нас приєднався Сергій Сахно.»
«Вирувало піратство магнітних альбомів, воно було подібно сьогоднішньому мережевому бродінню. Випускаєш пісню у світ на касеті МК-60, через півроку граєш перший концерт, а виявляється, ти вже популярний.»
Здається, що українське протяжне “ой” Скрипка опанував ще немовлям. Але ні.
«Я приїхав з Мурманської області. Не знав про вишиванки та шаровари з радянських синтетичних прапорів. В перший мій приїзд я потрапив у село, у етнос, тоді й відчув реальну Україну, якою вона є, без пострадянської картинки. І ось цю реальну Україну ми накладаємо на рок-н-рольні ріфи та подаємо.»
Отакий простий рецепт. А може в цьому секрет його довголіття. Бо чомусь живе і досі, пройшовши через три десятиріччя, становлення ери ерзацу та штучних образів і, нарешті, народження сучукрмуз.
«Є такий старий анекдот радянський: “Червона площа. Ідуть міліціонери і бачать двірника, як дві краплі води схожого на Карла Маркса. Вони його пов’язали, дали добряче по печінці, кажуть: “ты что, не можешь бороду побрить?” А він їм відповідає: “бороду-то побрить можно, а умище куда девать”?»
« Існує дві категорії людей: ті, що дивляться у суть речей, і ті, що взагалі нічого не знають та не бачать. Вони не відрізняють виконавців, які займаються музикою, бо це їх покликання, від тих, що просто вміло заробляють бабло. З цим нічого не поробиш.»
Про Воплі Відоплясова заговорили після гучного дебюту на фестивалі Київського рок-клубу. Пісня “Танці” стала неофіційним гімном гурту, а кліп на неї почали крутити на телебаченні. А потім із хлопцями стрімко стався Париж. Навіть у легендарному київському закладі “Барви” не встигли зіграти, бо «він андерграундний, а ми одразу мейнстрімом стали».
«Я довго думав, що мене занесло у Францію. Батьки мої були тусовщиками, багато чого відбувалось у нас вдома. Пам’ятаю вініловий програвач марки “Мелодія” чи “Соната”. Так сталось, що першою піснею, яку я почув у своєму дитинстві стала “Tombe La Neige” від Salvatore Adamo.»
Виникає доволі резонне для гурту з таким великим бекграундом запитання: а як вистачає сил і бажання продовжувати? У чому мотивація ВВ?
«Якось один чоловік сказав нам таку фразу: “На ваш концерт приходиш однією людиною, а ідеш з нього – іншою. Ваша музика змінює особистість, кору головного мозку.” І це для мене був кращий комплімент.»
«Функція творчості – у пізнанні. Коли ти її споживаєш, якісь струнки твоєї душі починають дзеленчати по-новому. Хтось у своїй музиці дає інструкції, розповідає про якісь проблеми, але цього і так повно. Я думаю, наша функція – дарувати гарний настрій, натхнення.»
Акустичний радіоконцерт завершувався. Слухачі з того боку онлайн-приймачів питали, коли вийде новий альбом та чи приїдуть Воплі Відоплясова у Бразилію. А гості студії дуже правдоподібно відтворювали атмосферу фан-зони. То дзеленчать все ж таки струнки, дзеленчать.
