Світлана Заліщук: «У нас немає шансів повернутись до старих стандартів»

Героїні «10 весняних зустрічей» в ефірі #ADayShow продовжують підкорювати не лише світ, але й нас. До Радіо Аристократи завітала одна з найвідоміших жінок української політики — Світлана Заліщук. Відверто з Валерією Чачибая про дитинство, медійний бізнес та громадянське суспільство. Далі — лише відбірне.

Валерія: Хто найбільше впливав на ваші смаки та характер?

Світлана: Напевно, тато. Він в нашій родині був лідером, постійно говорив, що в житті треба напружувати дві речі мізки і м’язи. Підштовхував нас до того, що освіта це єдине, що може вивести у світ, відкрити нам багато дверей. Я, взагалі, з міста Жашкова, маленького районного міста на Черкащині.

Смаки сформувалися значною мірою вже в Києві, тому що в моєму місті телевізор був просто проривом і долученням до розуміння того, яка існує музика, культура і історія. Але цього було недостатньо, тільки в столиці вдалося відкрити для себе повноцінні інтелектуальні медіа. Зрозуміло, через Інститут журналістики, де тебе оточують люди зацікавлені, творчі, які всюди свого носа пхнуть. Ще мене підштовхнуло в цьому плані навчання в американській школі. Мені вдалося виграти конкурс в 10 класі і поїхати на 2 місяці за програмою обміну між американськими та українськими школярами.

Це був штат Айова, його вважають найменш цікавим в США, але повірте, для мене, 15-літньої дівчини, яка ніколи не виїжджала за межі Київської області, це був як політ в космос. Коли ти бачиш, як рухається світ, трошки змінюється уявлення про місце, де ти жив. Це розширило мій світогляд, бажання та цілі.

Тато постійно говорив, що в житті треба напружувати дві речі — мізки і м’язи

Валерія: З одного боку для політика це надзвичайно корисний досвід — жити в маленькому містечку, розуміти, як там все влаштовано, не вивчати це потім, а знати з самого дитинства. Але коли подивишся, як все влаштовано в іншому суспільстві, то вже не хочеться повертатись до минулих стандартів? Хочеться вхопити їх, привезти до нас, посадити як зернятко, щоб воно тут росло і працювало?

Світлана: У нас немає шансів повернутися до старих стандартів, я в цьому абсолютно переконана. Ми можемо бути незадоволеними швидкістю змін, але та соціальна інфраструктура, яку ми побудували після Євромайдану, не може повернути нас назад.

IMG_1397
Фото: Олександра Желєзнова

Валерія: Я окремо хотіла поговорити з вами про медіа. Зараз в Україні десятки цифрових ЗМІ, але є ще класичні ЗМІ, за якими капітали і кола інтересів. Як ви вважаєте, є  в нас, молодих медіа, шанс перетягнути аудиторію на свій бік?

Світлана: Тут не все залежить від самих медіа. Лише якісний контент не є достатньо конкурентним  в українських умовах, бо ЗМІ, якими володіють олігархи, є як правило не засобами отримання прибутку. На медіа заробляють. Це бізнес, тільки з іншими умовами гри. Але наші  ЗМІ завжди були неприбутковими і слугували засобом захисту та примноження прибутків в інших індустріях, політичним інструментом. Тому нам треба змінювати законодавство і змушувати антикорупційні органи працювати в такий спосіб, щоб медіа не мали можливості грати нечесно і щоб вони стали такими як BBC, Deutche Welle та інші. Щоб вони перестали бути прихованою зброєю олігархів перед виборами.

Тільки відповідальне, вільне, добре проінформоване суспільство, а не хороші президенти змінює країну і змушує політиків не займатися корупцією

Валерія: Як змінилася українська політика за часи вашої професійної діяльності?

Світлана: В якомусь сенсі змінилося ДНК нашого суспільства, відбулася позитивна мутація, особливо після Революції гідності. Не буває країн, в яких нема корупції. Тільки відповідальне, вільне, добре проінформоване суспільство, а не хороші президенти змінює країну і змушує політиків не займатися корупцією. Наша динаміка за 2,5 роки колосальна, суспільство стає більш горизонтальним. Журналісти не дають замовчувати важливі розслідування і реально мають вирішальне слово.

Громадянське суспільство стає виробником та ініціатором рішень, які потім ухвалюють в парламенті. Тут можна згадати Реанімаційний проект реформ, це дуже цікавий прецендент, навіть в європейській політиці.

Ми бачимо, як бізнес стає рушійною силою змін в різних сферах українського життя, а не міністри чи парламент. Я пишаюся цими змінами, але не можна говорити, що в нас все прекрасно. Ми переживаємо дуже складні процеси, відбувається боротьба нового зі старим, вона дуже болюча. Переслідують громадських активістів, спецслужби організовують акції протесту під дверима Віталія Шабуніна чи Олександра Устименко. Бачимо, як в парламенті блокують прогресивні закони, що є ще одним прикладом старої культури.

IMG_1390
Фото: Олександра Желєзнова

Валерія: Хочу згадати, що в одному з інтерв’ю ви описували профіль існуючої коаліції і вжили таке слово як монополізація. Це напевно те, що ми всі в якійсь мірі відчуваємо. Як громадянське суспільство схибило, що коаліція так швидко йде до вже традиціійного стану монополії?

Світлана: Тут ми не можемо обійтися без більш глобального питання: а хто яку відповідальність несе за ухвалення і вироблення рішень в країні? Модель, яка мала б працювати, така: ми, громадяни, обираємо владу, делегуємо їй: зробіть, будь ласка, зміни. Далі моніторимо цей процес. Але моніторинг все одно має обмежений характер, бо джерелом та інструментом змін є влада.

Головний критерій залучення громадянського суспільства це гроші. Я зараз говорю про фінансування армії.

Підзвітність влади співмірна з кількістю організацій, які діють в країні

Валерія: Мені здається, що це доволі банальний рівень, хоча він безцінний. Кожна гривня могла бути використана вдома, але людина приймає рішення і віддає її на підтримку армії. Я згадую, як я бігла з котомками на Майдан під час Революції гідності. Це був базовий рівень для мене. Я вважаю, що це найпростіше, що я можу зробити. А ви кажете про вищий рівень ­­— моніторинг, свідома інспекція. Ви задоволені, взагалі, як зараз громадянське суспільство діє в Україні?

Світлана: Я з вами не погоджуюсь, що благодійність ­­— це базовий рівень, бо, напевно, найважче для людини ­­— розлучитися зі своїми грошима. Три роки тому тільки 4% громадян були готові віддавати свої гроші на якусь громадську чи політичну діяльність. А після Євромайдану ми побачили, що кожна третя-четверта людина віддавала гроші.

Валерія: Але якщо вони не побачать, заради чого вони дають гроші, вони не будуть робити це завтра. Так, це дуже круто, коли люди віддають гроші на армію і демонструє, які круті в Україні живуть люди, але має бути якийсь наступний крок.

Світлана: Підзвітність влади співмірна з кількістю організацій, які діють в країні. Наприклад, в Британії кожна четверта людина є членом якоїсь громадської організації, навіть кількох. Вони об’єднуються, щоб допомагати дітям з інвалідністю чи захищати лисиць. Можна знайти сотні питань, які турбують людей, і вони починають ними займатися на локальному рівні.

IMG_1435
Фото: Олександра Желєзнова

Валерія:  Ви зустрічалися з Терезою Мей, ми через це страшенно заздримо. Про що ви говорили?

Світлана: Вона на мене справила сильне враження, це дуже сильна і розумна жінка. Вона керувала Міністерством внутрішніх справ і розслідувала отруєння Литвиненка, працівника російської служби. Я почула від неї слова підтримки для України, що було для мене надзвичайно важливим. Нам потрібно більше жіночого лідерства і на європейському, і на українському рівні. Мені сподобалось, що ще одна жінка прорвалася до найбільшої влади.

Валерія: Жіноче лідерство якесь особливе?

Світлана: Воно недореалізоване. Досі індекси залученості жінок у політичне представництво досить низькі. В Україні всього 12% жінок в парламенті, жодна жінка ще не була президентом чи спікером парламенту. А я вважаю, що жінки спроможні займати керівні посади.

Валерія: Мені здається, так набагато цікавіше, коли баланс присутній, але як ви вважаєте, чому не йдуть українські жінки в політику?

Світлана: З моєї точки зору, на даний момент цей соціальний ліфт закритий для жінок в Україні, насамперед, через фінансовий бар’єр. В нас політика завжди була питанням олігархічних грошей, часто пов’язаних із криміналом, корупцією, нечесністю. Так традиційно склалося, що жінки в цьому менше брали участі.

Я вірю в те, що ми можемо бути різними, можемо не погоджуватись один з одним, не любити один одного, але поважати мусимо

Валерія: Але я б не назвала цей бар’єр драматичним, він історичний, але такий, що з ним можна боротися. Як ви вважаєте, якби в українську політику прийшло б більше жінок, то було б більше користі?

Світлана: Я б хотіла, щоб жінки менше боялися. Я брала багато жінок на роботу і помітила, що коли чоловікам пропонуєш якийсь амбітний проект, вони одразу кажуть: “Коли починати?”, — а жінки:  “Напевно, я ще не доросла”. Тобто, самооцінка і самовпевненість теж впливає на можливість людини самореалізуватися. Бо в нас нема проблеми недостатньої освіченості.

Ми, до речі, ухвалили законодавство про державне фінансування партій, створили альтернативу олігархічним грошам в політиці. Я була одним з співавторів закону разом з Сергієм Лещенко та Мустафою Найємом. Тепер, якщо партії дотримуються гендерної квоти у 30 % представництва жінок в парламенті, то вони можуть претендувати на додаткових 10% грошей.

IMG_1347
Фото: Олександра Желєзнова

Валерія: Ви були чи не єдиною депутаткою, яка в 2015 році підтримала Київський прайд. Чому це важливо?

Світлана: Я вірю, що відбутися може тільки таке суспільство, в якому будуть поважати рівні права і можливості. Для мене ЛҐБТ-ком’юініті є своєрідним тестом, наскільки ми не будемо боятися втрачати свій політичний капітал і бути жорстко розкритикованими за відстоювання того, в що віримо. Я вірю в те, що ми можемо бути різними, можемо не погоджуватись один з одним, не любити один одного, але поважати мусимо. До речі, Євромайдан це дуже сильно проявив, бо там стояли всі ­­— ліві з  націоналістами, представники ЛҐБТ з ультраправими і так далі. І всі стояли за одне ­­— щоб наша країна відбулася. Буде знову марш, в червні, всіх запрошую, приєднуйтесь.

Валерія: Хочу згадати Мюнхенську конференцію, після якої Bild (німецьке видання) назвало вас найсміливішою жінкою тієї події. Чи доводиться вам в політиці бути жорсткою і наскільки часто?

Світлана: В сьогоднішній українській політиці не можна бути не жорстким. Скажу, чому мене газета так назвала. Там був виступ прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва, якому я досить прямолінійно вказала на його особисту відповідальність та відповідальність Володимира Путіна. Після цього до мене підійшли десь двадцять прем’єр-міністрів, потиснули руку і сказали: “Молодець, ви не могли дозволити собі сказати все через деякі протокольні моменти, але це був дуже правильний меседж”. Думаю, сьогодні треба мати сміливість бути жорстким, коли ти відстоюєш суспільні свободи­­ та інтереси.

Радіо (А)