Софія Андрухович у білому

— «Волшебная!»
— «Ця жінка 21-го століття!»
— «Софія, як письменниця, просто чудова. Вона — великий талант!»
Софія Андрухович, письменниця, публіцист, перекладач, в розмові з Дашею Зарівною.

Чи можеш ти одним словом описати свою літературну діяльність?

Головної теми точно немає, бо я ніколи би не хотіла зациклюватися. Але, може, у плані підходу чи якихось пошуків — експеримент або заглиблення.

Щодо дитинства: ти пам’ятаєш якісь суворі виховні моменти зі сторони батьків?

Я не помічала ніколи виховного процесу: читання моралі, виголошення конкретних заборон або сварок. Я розуміла, що деякі речі будуть небажані. Все будувалося на відчутті сорому.

Інший момент, який мені одразу спадає на думку — слухання поганої музики. Дешева російська попса початку 90-х років. Я ніколи не наважувалась наспівувати це вдома.

А музика впливає якось на твою роботу? Коли ти пишеш, вмикаєш щось?

Не вмикаю. Мій чоловік — просто фанатичний слухач музики. Він мусив би бути музикантом, але не реалізувався. У нього енциклопедичний підхід: він вивчає історію групи, долі всіх виконавців, їх стиль, найтонші нюанси. Часом він слухає музику, яку дуже складно слухати.

Фото: Дарья Синельникова.
Фото: Дарья Синельникова.

На тебе більше повпливала мама чи тато?

Вони дуже по-різному впливали. Я не можу сказати, хто більше. Багатьом здається очевидним, що я почала писати тому, що мій батько письменник. Насправді, невідомо, бо моя мама працювала у дитячій бібліотеці. Відколи я себе пам’ятаю, мої дні проходили там. Не тільки за читанням книжок. Це був спосіб життя. Поки мама працює, я собі блукала в книгосховищі. Інші бібліотекарки складали зі стільців велике ложе, де я могла спати.

Перша книга, котра запам’яталась та стала своєрідним milestone?

«Вершник без голови» Майн Ріда. Я прочитала її трохи раніше ніж більшість однолітків. Це було пов’язано із моїм дідом. Якийсь час ми жили всі разом, і у нього була своя бібліотека — переважно пригодницькі книжки: Фенімор Купер, Майн Рід та вся класична американська проза про індіанців та Дикий Захід.

Давай уявимо, що за все життя у людини є можливість прочитати лише 3 книги. Які?

Нехай буде, наприклад, Шекспір «Ромео і Джульєтта», Кадзуо Ішігуро «Залишок дня», Артур Конан Дойл «Собака Баскервілів».

Як ти ставишся до поганих рецензій? Коли я збирала інформацію, натрапила на несхвальну рецензію на книгу “Сьомга”.

Людям, які весь час десь назовні, доводиться частіше стикатися з оцінюванням себе. Складно, але я в цьому плані, собою пишаюся, хоча процес був тривалий. Такого типу рецензія, яку ти згадала, — це був період, коли я все переживала страшенно перебільшено. Мене вибило на кілька років із писання.

IMG_8483
Фото: Дарья Синельникова.

Сім років — проміжок між «Сьомгою» та «Фелікс Австрія». Це пов’язано?

Значною мірою. Були й інші причини: життя особисте, народження дитини… Але це стало поштовхом до того, що ми взагалі переїхали жити за місто. Я фактично заховалася від світу. Якісь відбувалися зі мною процеси переродження. На щастя, все в правильному напрямку рухалося. Я навчилася інакше на це дивитися.

Це тебе так вразило? 

Так. Але й принесло полегшення. Я відчула таку свободу та незалежність від того, хто та що може сказати. Література не є для мене якимось абсолютом, є інші варіанти. Коли я почала писати «Фелікса», то я робила це тільки для себе.

Не розраховувала публікуватись?

Не думала про це. Я нормально ставилась до того, якщо допишу цей текст, і він сподобається видавцям, то його буде видано.

Мені хотілося зробити книжку, хотілося написати таку історію-роман, заглибитись в інший час, створити персонажів. Хотілося програти в гру, отримати насолоду. Це було складно, бо є така проста штука, до якої я доходжу тільки тепер: без фрустрації немає сатисфакції. Ковбасити буде завжди. Чим більше тебе ковбасить, тим кращим текст вийде. Останнім часом я навчилася природньо це сприймати. Навіть якось насолоджуватись тим, коли ця неприємна турбулентність настає, треба пережити та провідчувати повністю.

Не вмію писати просто заради того, аби написати що-небудь. У мене є досвід: раз на два тижні пишу колонки для ресурсу «Збруч». Кожні два тижні я переживаю ту саму ситуацію: коли віддаю колонку — я щаслива, полегшена, задоволена, коли наближається наступна колонка — я починаю знову переживати. Мені знову здається, я не знаю про що писати. Порожнеча повна. Немає жодної теми.

Ти пишеш колонки, аби тримати себе у формі?

Виходжу із зони комфорту. Ніколи не мала дедлайнів у зв’язку із творчістю. Це завжди було дуже розмито, тривало стільки часу, скільки мені потрібно. Тут є дуже чітка межа. Мені цікаво. Дуже тонізує. Щоразу виклик. Постійно доводиться знаходити баланс між такою гнучкістю, м’якістю до себе і організованістю. Це мені дуже подобається.

IMG_8465

Це не відволікає від повноцінної книги?

Можливо, бо забирає у мене досить багато зусиль. Пишу рідко і небагато. Думаю, просто зараз такий етап. Я знаю уже про що хочу писати роман. Я працюю над цією темою, але на рівні дослідження: збираю матеріал, бачу, що я би хотіла з цим зробити.

Натякни, яка тема або епоха? Це знову буде історичний роман?

Прототипом буде реальна особа — українець. Я хочу спробувати розповісти про життя цієї людини.

Нині жива? 

Ні. 20 століття.

Письменництво — це робота чи все ж схильність, хист?

Я думаю, по-різному буває. Можна навчитися, не маючи ніяких схильностей до цього. Є певні закони, секрети, внутрішні механізми, знаючи які, можна написати роман. Але буває зовсім інакше: це звідкись береться. Головне — щоб людину перло.

Натхнення — вичерпний ресурс?

Думаю, ні. Але це залежить від розвитку людини і від того, чи людина перестає шукати щось нове, заглиблюватися в себе та світ. Воно приходить з цих постійних спроб.

Щоб зберігати рівновагу та моральне здоров’я, письменникові треба бути трохи егоїстом?

Не тільки письменникові, а всім. Егоїсти — найдобріші люди, найбільші альтруїсти. Коли ти подбаєш про себе та своє задоволення, то тобі буде дуже радісно і приємно подбати про задоволення інших.

 

За гостеприимство благодарим ресторан GRUN.