Павло Зібров: «Вуса — це мої антени»

«Легенда української естради» — відчуваєте запах нафталіну? Павло Зібров вже вкотре доводить, що його зарано списувати в архіви. Зачитав хіп-хопу з командою “Плюшевий Бруклін”, зібрав повний Atlas під час хелловінського діджей-сету. Що далі? Анатомія народного та залуженого у розмові без забов’язань з Анною Санден.

Останнім часом Ви на гребні популярності, особливо серед молоді. Знялися у кліпі “Плюшевого Брукліну”, а на Хеллоуін діджеїли у клубі Atlas. Що змінилося?

Мені зателефонували і сказали: «Павло Миколайович, ми Плюшевий Бруклін, хотіли б Вас запросити співати реп». Я спочатку “психонув”, потім порадився з дружиною. Вона сказала спробувати себе. Приїхав туди. Було дуже тяжко, чесно кажучи, записувати реп. Я мокрий вийшов звідтіля. На наступний день запропонували зняти кліп. На третій день вже запустили його в Інтернет. Ввечері на мене звалилася лавина дзвінків. Що сталося? Зібров реп прочитав! Після того я відчув, що потрібно йти в ногу із часом. Звик до класики, шансону, естради… А потрібно з молоддю спілкуватися.

Коли почув Потап, сказав: «Паша, чому я не зробив із тобою пісню?» Є в мене така пісня — «Мертві бджоли не гудуть», їй 25 років. Хочемо разом записати її новий варіант.

А щодо досвіду діджеїнгу в Atlas’і?

Коли я вийшов, народ почав скандувати моє ім’я. Молодь співала зі мною. Я помолодів, став на 7 сантиметрів вище. Виходжу з Atlas’у о пів на 3 ночі, щоб додому поїхати. Підходить до мене група людей і каже: «Давайте заспіваємо вашу «Марину»?» А їм по 18-20 років. Думаю, яка я щаслива людина.

Дуже жалкую, що цим не займався. Думав, що можна просто посидіти на троні. А трон хитається. Треба йти разом з часом вперед.

Думав, що можна просто посидіти на троні. А трон хитається.

Ви росли в Києві? 

У 9 років я потрапив у столицю із села.

Вас мама віддала у музичну школу-інтернат імені Лисенка?

Так, для «одурьонних» дітей.  Я туди потрапив у другий клас. Ми приїхали за три дні до 1 вересня. На місці випадково опинився директор Бєлофастов Олег Павлович. Мама постукала до нього та попросила прослухати мене, бо ми здалеку приїхали — за 350 км. Нас пропустили.

— Як тебе звати?
— Павлик.
— Що ти вмієш?
— Танцювати, грати, співати.
— Мамаша, вийдіть в коридор.

Я йому заспівав, вистукав ритм. Виходить директор і говорить моїй мамі, щоб несла документи через день чи два.

Фото: Анна Грабарская
Фото: Анна Грабарская

Що дала ця школа?

Самостійність. Я приймаю рішення, я — командир. Хлопцю потрібно мати таку армійську дисципліну — ти повинен брати на себе відповідальність. І сьогодні все склалося все так, як має бути.

Ви були в оркестрі контрабасистом, і раптом — вокал. Чи це зовсім не раптом?

У 8 класі ми з друзями створили ансамбль «Явір». Перші гроші заробляли на весіллях. Грали “Песняров”, “Веселых ребят”, “Beatles”. На нас вчителі дивилися такими великими очима, бо хотіли нас бачити Рахманіними, Чайковськими. Не давали вони нам займатися. Ми ховалися у підвалах ЖЕК. Гроші вкладали в інструменти, апаратуру. Ми отримували за концерти 100-200 рублів на ті часи.

Ви починали кар’єру ще за Радянського Союзу. Писали: «Тоді квитки коштували рубль, і було проблемою потрапити на концерт. З гастролей верталися з книжками, ікрою, апельсинами. Я як зараз пам’ятаю, в твоєму розпорядженні на два-три дні була волга директора філармонії з водієм, обкомівський люкс». А як зараз?

Мені стає смішно, коли згадую ту побиту “Волгу”. Я і Віктор Шпортько їдемо та ділимо одну “Волгу” на двох. Вітя каже: «Та навіщо мені та “Волга”? Що мені з тими квітами? Забери собі». Він йде пішки до готелю, а я думаю, що мені робити. Дівчата просто “бросаються”. Квітів у мене багато, зрозуміло, що гроші є. Боже, який час був хороший! У тому номері обкомівському є 20-метровий стіл для засідань. Що на ньому робити, я теж не знав. Можна було спати, в карти грати…

Дівчата просто “бросаються”. Квітів у мене багато, зрозуміло, що гроші є. Боже, який час був хороший!

Що зробило Вас тим Павлом Зібровим, який сидить зараз отут?

Я вважаю, що мені поталанило з моїми друзями та вчителями, з тими, хто був поруч. Бо один у полі не воїн, є така приказка.

Моя вчителька з контрабасу Заньковська Вікторія Станіславівна. Вона мене забирала додому на суботу чи неділю обігріти, нагодувати по-людськи, розчесати, підстригти. Це було дуже важливо у третьому-четвертому-п’ятому класі. Могла бутерброди принести, коли заняття йшли.

Фото: Анна Грабарская
Фото: Анна Грабарская

Безумовно ще моя дружина Марина. Разом ми з нею 22 роки. Вона мені дружина, кохана, мама, режисер. Коли я записуюсь, вона підказує, виправляє. Я ніби ображаюсь, але потім проходить певний період — і як добре, що ця людина сказала, змусила.  Я завдячую долі за неї.

Також завдячую долі, що у моєму житті є такі поети, як Юрій Рибчинський та Петро Мага, Коля Щур.

А ще мій брат Володя. Це величезна допомога, бо він працює зі мною 15 років. Він, як армієць-диригент, відслідковує, допомагає, критикує. Це дуже важливо, бо критика потрібна від професіонала, не від тьоті та дяді.

Хочу повернутися до тієї вчительки, про яку Ви говорили. Вона встигла застати Ваш успіх?

Так, вона застала. Вона побачила, як я виріс із контрабасу. Мені стало тісно грати в оркестровій ямі на контрабасі та бас-гітарі. Я грав і дивився на сцену в Палаці культури України, а там: Яремчук, Зінкевич, Ротару… І я на тому контрабасі, чи на гітарі граю. «Мімо дєнєг» – це називається. І диригент на мене дивиться: «Паша! Від бас-гітари перша доля!». Паличками пару разів кидав у мене. Потім він мене за руку взяв, привів до Куріна Віктора Миколайовича в Київську консерваторію і каже: «Візьми його вже! Він весь час на сцену дивиться!». А той мені: «Нікуди не годиться. Фуфло.»

Я грав і дивився на сцену в Палаці культури України, а там: Яремчук, Зінкевич, Ротару… І я на тому контрабасі, чи на гітарі граю. «Мімо дєнєг» – це називається.

Але додав: «Якщо ти зі мною позаймаєшся, толк буде. Тобі потрібно просто поставити техніку, як спортсмену. Далі ти пробіжиш стометрівку.» Я брав у нього приватні уроки рік. Я вступив у консерваторію на вокальний класичний факультет.

А  мама?

15 років тому мама померла. Але вона застала мої концерти, що були в Палаці культури України. От вона сидить у платочку, як всі сільські, а до неї підходять люди  з квітами просто в зал. Я на сцені роблю сольник. А вона дивиться та плаче.

Навіть коли я став народним артистом, мама мені говорить: «Павлику, не гордися! Вийди до людей, поговори з ними!»

Фото: Анна Грабарская
Фото: Анна Грабарская

Я приїжджав додому з братом. Картоплю треба копати. Народний артист та заслужений діяч мистецтв переодягають штани, беруть лопати. Народ збирається навкруги, дивиться, бо приїжджають із «города». А в ми в старих штанях, сорочках і мама нами командує: «Бери подалі.» Вона на нас ще кричить, показує, як правильно це треба робити. Народ сміється, нам не зручно. Але маму ми слухались, як піонери.

Що окрім музики та вусів визначає Павла Зіброва?

Вуса — це мої антени. Якось приснилося, що бандити повалили мене з ніг і почали брити вуса. Згодом я потрапив у аварію. Це була засторога така: не можна чіпати вуса Павла Зіброва.

Не можна чіпати вуса Павла Зіброва.

А окрім вусів з чого ще складається Павло Зібров?

Природа. Я живу на дачі під Києвом, у селі. У мене великий садок. 15 видів яблук, 10 видів груш, 3-4 сливи, абрикоси, персики — все, що тільки може бути з фруктових, є у Павла Зіброва.

Ще потрібно придбати самогонний апарат. У мене він був, коли навчався. Мій самогонний апарат був шикарним. На дачі я вживаю тільки самогонку. У місті не можу. А на дачі хочеться самогонки.

Часто збираєте компанії?

Приїжджають мої друзі, автори. Всі чомусь думають, що ми сідаємо за піаніно і придумуємо пісні. Такого не буває. Можемо разом сходити в баню. Більярд можемо також пограти. Це процес.

Фото: Анна Грабарская
Фото: Анна Грабарская

Чи виказуєте Ви свою громадянську позицію?

Звичайно, висловлюю. Я не поважаю тих, хто не висловлює. Ти живеш у цій сім’ї, країні, їси, тобі дали можливість, звання, популярність, тому за неї і маєш боротися. На тебе дивлять тисячі. Вони хочуть ще почути, що ти скажеш як громадянин.

Ви — голова Партії прихильників жінок. Що треба зробити, аби вступити?

По-перше, треба просто бути мужиком. По-друге, потрібно не тільки любити жінку; їй потрібно робити компліменти. Просто скажи пару теплих слів своїй співробітниці, мамі. Шануй жінок!

Треба просто бути мужиком!

Скільки у Вас учасників партії?

Було 5 800, зараз не знаю. І це тільки активних членів, але є пасивні, я їх не рахую.

Є плани на майбутнє?

Колосальні. По-перше, у мене наближається ювілейний концерт у Палаці культури. На цей концерт ми будемо робити дуети. Будуть тільки жінки!