Фрідріх Ніцше. Філософ інтелектуальної провокації

Тарас Лютий — філософ, викладач Києво-Могилянської академії, поет, музикант, колумніст та глибокий дослідник Ніцше —. розповідає про філософа в рамках Університету Культурного Проекту на Радіо Аристократи. 

«Я би хотів, щоби мене хибно розуміли»

Філософів вважають таким плем’ям, яке існує в своїх світах, десь далеко від нас. Вони займаються якимось дурницями, дивними, малозрозумілими речами. І люди щиро платять філософам тією самою монетою: вони, як правило, їх не розуміють, вважають їх диваками, людьми, які багато на себе беруть. Почасти це є правдою. Тому тема, про яку ми будемо сьогодні говорити, присвячена такому парадоксальному питанню: як та чому не розуміють філософів.

Цю тему будемо висвітлювати крізь призму одного філософа, якого я намагаюсь вивчати вже доволі давно, понад 20 років. Цей філософ досить популярний серед людей: про нього ходять меми в соціальних мережах, його твори розривають на цитати. Він писав не тільки розлогі філософські трактати, а з огляду на свій стан здоров’я, спосіб життя та філософування писав короткі афоризми: деякі з них сягають кількох слів, а деякі — кількох сторінок.

Ніцше досить популярний серед людей: про нього ходять меми в соціальних мережах, його твори розривають на цитати

Протягом свого життя він потерпав від того, що на нього мало звертали уваги і його мало хто розумів. Цей філософ говорив: «Я би хотів, щоби мене хибно розуміли, тобто розуміли неправильно». Досить парадоксальна фраза. Якщо ти хочеш бути філософом, то чого ж ти вимагаєш, щоб тебе розуміли неправильно? Що ти хочеш сказати? Йдеться про німецького філософа Фрідріха Ніцше. Вся ця парадоксальність продовжується навіть в тому, що це — німецький філософ, який найменше хотів бути німцем, німецьким філософом. Взагалі цей мислитель починав як філолог, ставив діагнози культурній, політичній сферам, потім перекинувся на якісь історичні передбачення, тобто він займався такими дивними речами.

Улюбленець Ніцше з Давньої Греції

Починати буду з давньогрецького філософа Геракліта Ефеського, який був одним із улюбленців Фрідріха Ніцше. У філософії його називають темним філософом, бо його, як і Ніцше, мало хто розумів. Колись трапився такий випадок: Сократу принесли твір Геракліта і запитали його думку з приводу тексту філософа. На що Сократ сказав таку фразу: «Те, що я зрозумів, мене надзвичайно вразило, але я думаю, треба бути делоським пірнальником для того, щоби зрозуміти решту. Сподіваюсь, що те, що я зрозумів, воно не менш величне і глибоке». Отже, треба бути інтелектуальним пірнальником, аби могти зануритися в смислову безодню, яку запропонував Геракліт.

Геракліт — це філософ аристократичного походження, який не надто переймався, як його розуміють. Він просто йшов за межі міста, залишав суспільство, любив проводити час на самоті. Один із афоризмів, який лишився після нього: «Я сам себе дослідив, пізнав себе». Це — одна із таких центральних тем в історії всієї філософії.

Геракліт вважав, що краще проводити час із дітьми. А хто звертає увагу на дітей? Вони ж не розумні істоти, які можуть тільки гратись і забавлятися. Він вважав, що дитина більш адекватна до того, щоби сприймати те, що він може говорити. Залюбки проводив час із дітьми, бо вони — вдячні слухачі.

Одного дня він читав про себе заміточку в газеті, де було написано, що філософія Ніцше нагадує динаміт. Він погодився з цим

Таке налаштування, емоційне, інтелектуальне, перейняв у Геракліта і Ніцше. В якийсь момент він також перестав перейматися тим, наскільки його розуміють. Через кепський стан здоров’я він був змушений жити в швейцарських горах для того, щоб ховатися влітку від спеки. Взимку він зміщувався в італійську чи французьку Рів’єру, там переживав холод, який наставав.

В якийсь момент Ніцше, як і Геракліт, також перестав перейматися тим, наскільки його розуміють. На фото — молодий Ніцше у Лейпцигу у 1869 році/ Wikimedia

Мандруючи з місця на місце, він виробив собі такий спосіб життя. Одного дня він читав про себе заміточку в газеті, де було написано, що філософія Ніцше нагадує динаміт. Він погодився з цим.

«Мова надається нам для того, щоби нею танцювати»

Недарма Ніцше називають реформатором німецької мови після Мартіна Лютера, який був перекладачем Біблії німецькою мовою. Після Лютера філософу вдалося трансформувати, використати мову. Сам Ніцше — критик німецької мови. Він говорить, що мова надається нам для того, щоби нею танцювати. Ми маємо кожного разу конструювати смисли, аби зрозуміти його. Ніцше є незрозумілим для нас ще через те, що він постає перед нами як своєрідний діагностик культури, суспільства, в якому ми живемо зараз. Колись він сказав: «Після мене починається тривала епоха дикої невизначеності (а він помер у 1900 році). 200 років після мене — це суцільна нігілістична доба».

Ніцше — не тільки культурний діагностик, а й реформатор освіти. Те, як він написав та висловився про освіту, стосується самоосвіти, тобто будь-яке питання освіти стосується того, як ми самі себе інтерпретуємо, тлумачимо себе. Освіта передбачає обертання в якихось проблемах, які стосуються нас самих. Тому він вживає такий вислів, який запозичив в Піндара: «Стань собою, будь собою».

Здавалось, що тут складного? Всі ми є собою. Що це означає? Ніцше говорить нам, натякаючи, що питання освіти, постійного творення себе, стосується одночасно і самопізнання, і творення себе в процесі того, що ми врешті-решт мусимо стати собою. Не просто досягти застиглого образу, а постійно себе перевершувати, як називає німецький філософ. Пізнання себе передбачає постійне самоперевершення, здійснення чогось більшого, вихід за власні межі для того, аби віднайти себе іншого.

Колись він сказав: «Після мене починається тривала епоха дикої невизначеності (а він помер у 1900 році). 200 років після мене — це суцільна нігілістична доба»

Людина не дуже любить змінювати погляди. Йдеться про внутрішню трансформацію, винайдення в собі, намацування внутрішнього стрижню, на який нанизуються всі моменти, які стосуються того, що ми кожного разу маємо зустрітися з собою, як із кимось іншим — кращим, більшим, досконалішим.

У цілому, Ніцше пропонує уникати догматичних форм. А уникати догматичних форм означає постійно змінювати себе, долати себе теперішнього і шукати оновлення, яке стосується нашого способу мислення. Змінювати себе не тільки означає досліджувати власну фізіологію, морфологію власного тіла, а йдеться також про своєрідну морфологію нашого духу.

Верблюд, лев та дитина. Три стадії перевтілення духу

У «Так казав Заратустра» є історія про три перетворення духу, які належить пройти людині: дух людини спочатку нагадує верблюда, який вирушає в пустелю з величезним багажем, він навантажений якимось обов’язком. Часто люди залишаються на рівні такого верблюда, тобто що на людей навантажать, те й вони несуть. Так вони можуть бути до кінця життя транспортним засобом, який хтось вантажить, — і людина сліпо виконує таку важку працю. Залишаючись на цьому рівні, ми ніколи не будемо іншими, ми просто не змінимось. Треба бути настільки стійким і виносливим, щоб нести на собі певний тягар. Для цього треба мати певну чесноту.

Ніцше — супротивник застиглих доктрин. Він завжди шукає різноманітних форм думки, розповідає Тарас Лютий. На фото - портрет Ніцше роботи Едварда Мунка, який він написав через шість років після смерті філософа, у 1906 році/ Wikimedia
Ніцше — супротивник застиглих доктрин. Він завжди шукає різноманітних форм думки. На фото — портрет Ніцше роботи Едварда Мунка, який він написав через шість років після смерті філософа, у 1906 році/ Wikimedia

За Ніцше, наступна стадія перевтілення духу — рівень лева. Є така історія у німецького філософа: там лев протистоїть дракону. Дракон — це чудовисько, на кожній лусці якого написано: «Ти мусиш!». Є така демонічна сила, яка нас постійно змушує щось робити, говорить нам, які в нас є обов’язки. А лев — це та істота, що скаже: «Що значить мусиш? Тепер я хочу, бо я, дійсно, щось таки можу». І здавалося, що цього — брати певний тягар, в якийсь момент сказати досить — нам достатньо.

Геракліт любив тікати до дітей й говорити, що вічність нагадує дитину, яка бавиться намистом, перекладаючи з місця на місце, перебирає його у руках. Образ дитини використовується і Ніцше як третя стадія духу, який сягає рівня безпосередності, невимушеності, коли людина здатна вільно творити нові цінності, власне вона стає творцем, який легко може щось запропонувати цьому світові.

Часто люди залишаються на рівні такого верблюда, тобто що на людей навантажать, те й вони несуть. Так вони можуть бути до кінця життя транспортним засобом, який хтось вантажить, — і людина сліпо виконує таку важку працю. Залишаючись на цьому рівні, ми ніколи не будемо іншими, ми просто не змінимось

Тому Ніцше — супротивник застиглих доктрин. Він завжди шукає різноманітних форм думки. Він втілює свою ідею в тому, що мова повинна набувати різних форм. Мовою можна не просто висловлювати обважнілі фрази, а нею можна танцювати, бо вона — легка форма вираження. Можливо, через це Ніцше звинувачували в ірраціоналізмі. Вважали, що він — такий філософ, який говорить про якусь сліпу волю, яка не підпорядковується правилам розуму. Він — апологет ірраціоналізму: що хочу, те й роблю. Це — ще один штрих до того, як філософа розуміють хибно або взагалі не розуміють, хоча ми пам’ятаємо, що Ніцше погоджується з таким станом справ.

Одвічні питання та відповіді-кліше  

Що передбачає така Ніцшева позиція? Вона передбачає доволі простий висновок: не потрібно давати поспішні відповіді на ті запитання, які філософи ставлять перед собою. Ніцше є противником одвічних питань. Він вважає, що такі питання, як правило, дають одвічні відповіді, відповіді-кліше. Тому це — пастка весь час варитися в цих одвічних питаннях. Одвічні питання слушні лише тоді, коли ми одвічно до них повертаємось. Ми не даємо відповіді «на вєка», а ми лише весь час повертаємося до тих проблем, які порушуються цими великими запитаннями.

Ніцше говорив, що філософія цікава не стільки загальними, широкими питаннями, а тим що людина здатна звертатись до найдрібніших речей, до речей повсякденності. Якщо ми не будемо знати простих речей, ми ніколи не піднімемося на вищий рівень. Філософам здається, що вони одразу можуть ставати на найвищий рівень і давати відповіді на ці одвічні питання.

IMG_6495
Ніцше говорив, що філософія цікава не стільки загальними, широкими питаннями, а тим що людина здатна звертатись до найдрібніших речей, до речей повсякденності, розповідає Тарас Лютий (на фото)/ Радіо (А)

Якщо розгортати далі тему освіти та самоосвіти, то Ніцше говорить про те, що нам важливо говорити про певну еліту — рівень людей-однодумців. Він дуже багато приділяв цьому уваги. Він казав, що треба виховати специфічний тип людини, яка б не просто керувала світом.

«Я не хочу, щоб мене читали. Мені цього не потрібно. Треба, щоби мене вивчали напам’ять»

Що можна сказати про філософа, в якого ми читаємо: «Той, хто перечепився і падає, тому треба допомогти впасти?». Як ми можемо таке сприймати в нашому світі, де і так чекають різні небезпеки? Нам що, треба за рогом будинку і всіх, хто на слизькому льоду падає, добивати бейстбольними бітами? Нас до цього закликає Ніцше?Звичайно, що ні. Ніцше сподівається, що неглибокий читач буде хапатися за подібні речі. Проте він говорить так: «Я не хочу, щоб мене читали. Мені цього не потрібно. Треба, щоби мене вивчали напам’ять».

Той, хто не може досягти того рівня, коли його будуть вивчати напам’ять, той просто не виконує одну елементарну вимогу: «він не пише власною кров’ю». Знову Ніцше провокує: що це значить? Я маю розітнути руку, набрати крові і нею писати? Тоді Ніцше говорить іншу фразу: «Ба більше, я хочу, щоб читач читав мене власною кров’ю». Як можна побачити, дуже багато метафоричності, через яку треба довго продиратися для того, щоби спробувати зрозуміти, що він хотів цим сказати.

Ніцше, жінки та антисемітизм

Ніцше дуже багато провокує. Він — напевне, один із найяскравіших представників XIX століття, так званих філософів інтелектуальної провокації. Ніцше дуже сподобалось, коли його порівняли з динамітом. «Я закладаю вибухівку в свої інтелектуальні повідомлення, вона розриває мозок людям».

У Заратустри є вислів: «Коли ти йдеш до жінки, не забудь канчук». У Ніцше є дуже багато висловів мізогінічного ґатунку. Він каже, що чоловік покликаний до того, аби бути воїном, а жінка — це істота, що має весь час розраджувати воїна. Покликання жінки — бути розрадою для чоловіка. Яка звичайна жінка погодиться з таким висловлюванням?

Ніцше каже, що чоловік покликаний до того, аби бути воїном, а жінка — це істота, що має весь час розраджувати воїна

Хоча у приватному житті він дружить переважно з молодими жінками. В часи, коли жив Ніцше, жінкам не можна було навчатися в університеті, захищати дисертації. Коли філософ викладав у Базельському університеті, було порушено питання: чи можна дозволяти жінкам писати дисертації? Чи можна жінок допускати до освіти? Було 10 професорів, які голосували. Голоси розділилися так: 4 було «за», інші — «проти». Один із 4 голосів належав Ніцше. Він навіть попросив занести до протоколу це рішення.

У цьому будинку в Веймарі Ніцше провів останні три роки свого життя. Зараз тут знаходиться архів філософа, в якому зберігається безліч його паперів / Фото Девіда Вєна Ріккарді-Жу, Wikimedia

Ніцше консультував багато жінок, які писали дисертації, при тому він їм казав, щоб вони не читали його твори, бо він і його твори окремі одне від одного.

У своїх творах він любив бути великим провокатором. Він вважав, що пише свої твори не скільки для сучасників, а стільки для тих людей, які тільки можуть народитися або, можливо, ще й не народилися. У праці «Так казав Заратустра» було написано, що це книга для всіх і для нікого. Знову парадоксальний вислів.

Ніцше товаришував тривалий час із німецьким композитором Ріхардом Вагнером. Композитор був відомий своїм антисемітизмом. Тому в Ізраїлі його музика заборонена. Він вважав, що в Німеччині все окупували євреї, нормальному німцю нема як пробитися для того, щоби реалізувати музичні композиторські амбіції.

Ніцше порвав із Вагнером через те, що в якийсь момент він зрозумів, що не може поділяти цей побутовий антисемітизм. У цей час антисемітизм тільки набирав обертів. Ніцше отримував таку розсилку, в якій йому відомий на той час антисеміт, політолог Теодор Фріч надсилав брошурки пангерманістського, антисемітського змісту.

Ніцше написав йому в доволі різкій формі: «Даруйте, шановний пане, не надсилайте мені подібних документів». Разом з тим Ніцше є найбільшим критиком юдейської моралі. Він називає її повстанням рабів у моралі. Він вважає, що цей аспект був запозичений, асимільований християнством, християнство запозичило в юдеїв момент рабскості.

По той бік добра і зла

У Ніцше є праця «По той бік добра і зла». У ній філософ хоче подивитися, якими поняттями добра і зла ми користуємося в нашому суспільному, повсякденному, політичному житті та в нашій культурі. Він приходить до висновку, що наші поняття добра і зла помінялися вже давно місцями.

Що означало бути добрим в часи Античної Греції? Добрий — аристократ, який здобуває доблесть і чесноти свої в бою, в ратному подвигові, це людина, яка відкрито вступає у двобій зі своїм ворогом. А зло проявляється у хтивості, заздрості. Після того, як відбувається повстання рабів моралі, місцями змінюється валентність цих цінностей добра і зла. Християни говорять: добрий той, хто не завдає шкоди іншому. Тобі дали по щоці, підстав іншу щоку. Тобто той, хто не може себе проявити, але він теж прагне влади і хоче її проявити як носій слабких цінностей. Через це Ніцше каже, що ми занурюємося в ситуацію нігілізму. Оці 200 років і будуть переживати фальшиве сповідування цінностей.

Ніцше будує свою філософію як філософію майбутнього, філософію тієї людини, яка живе не вчорашнім днем, а яка проектує себе у майбутнє

На цьому Ніцше не зупиняється, він провокує свого читача, суспільство, у якому він живе. Але нехай якась частина інтелектуалів називає Ніцше батьком фашизму чи націонал-соціалізму. Існує купа ніцшеанців як правого політичного крила, так і лівого. Попри те, що Ніцше виступає як критик жіночого начала, чимало феміністок запозичують Ніцшеву критику: наприклад, теорію об’єктивності як такого незацікавленого погляду на речі. Вважається в деяких теоріях пізнання, що ми маємо оцінювати речі лише нашим відстороненим розумом, який не незаплямований нашими відчуттями, афектами, проявами тілесності, сексуальності.

У своїх творах Ніцше любив бути великим провокатором. На фото — філософ із сестрою у 1899 році/ Джерело blogspot.com

Феміністки підхоплюють цю тезу Ніцше, який говорить, що в нашому мисленні бере участь не тільки чистий розум, а й наше тіло також. Нас християнство навчило, що тіло — це гріховна плоть. А тіло — це найбільший якір, завдяки якому ми тримаємось в цьому світі. Відмовившись від власного тіла, ми відмовляємось від самих себе. У цьому сенсі Ніцше є філософом, який прославляє тілесність. Тіло — це темниця душі. Наша душа заточена в наше тіло, як в тюрму. Вона сидить і мучиться, поки нарешті після смерті не звільниться і знову не потрапить в цей ідеальний світ, з точки зору християнства, у світ Бога.

Ніцше будує свою філософію як філософію майбутнього, філософію тієї людини, яка живе не вчорашнім днем, а яка проектує себе у майбутнє. У філософа є таке поняття як перспективізм. Він говорить про те, що ми завжди дивимось на світ з певних перспектив. І ми самі обираємо ці перспективи: чи ми будемо дивитись на рівні жаб’ячої перспективи, як каже Ніцше, чи ми зробимо максимально широкою. Ми маємо дивитися в майбутнє, а в майбутньому у нас немає ніякої певності, ми постійно ризикуємо. Це філософія ризику, сміливості, бо людина у якийсь момент може наважитися для того, щоб навчитися мислити відкрито вільно і сміливо. Це також філософія радості.

Любов до фатуму

Ніцше називає одну із своїх праць «Весела наука» тому, що дуже багато філософських доктрин, а ще більше релігійних, які є не дуже оптимістичними. Хоча Ніцше не є прихильником безпідставного оптимізму. Він навпаки виходить з думки про те, що наше життя трагічне, воно сповнене несподіванок, негативних сюрпризів, але це не означає, що нам треба сісти, скласти руки. Навпаки, це треба прийняти.

У Ніцше є така категорія amor fati — це любов до фатуму, до долі. Ти маєш приймати ті речі, які подає тобі доля. Вони не завжди приємні, але ти маєш приймати їх.

Долаючи проблеми, ми стаємо сильнішими, ми перевершуємо себе, виходимо на інший рівень не тільки нашої тілесної та ментальної організації, ми по-новому починаємо мислити

У Мілана Кундери є відомий роман «Нестерпна легкість буття». У цьому романі Кундера рефлексує з приводу філософії Ніцше. Людина, яка бачить, що вона живе в трагічному світі, не розчаровується, вона сприймає цей тягар як певний виклик, на тлі якого вона перевершує себе. Долаючи ці негаразди та труднощі, людина стає сильнішою.

Якщо ми піддаємось цим проблемам, вони нас розчавлюють. Якщо ми їм опираємось, то ми обов’язково їх здолаємо. Долаючи ці проблеми, ми стаємо сильнішими, ми перевершуємо себе, виходимо на інший рівень не тільки нашої тілесної та ментальної організації, ми по-новому починаємо мислити.

IMG_6517
Тарас Лютий читає лекціо на Аристократах в рамках Університету Культурного Проекту/ Радіо (А)

Кундера говорить: «Так само як для жінки є приємна ця обважнілість чоловічого тіла в час, коли вони кохаються, так і для людини стає в якийсь момент важкість буття не просто звичною, вона стає для нас певною такою перешкодою, яку ми з радістю долаємо».

Радіо (А)